Про ледащих, байдужих і балакучих
(оригінал на http://ssa.ntu-kpi.kiev.ua/content/view/25/28/)
Олексій Пасічний, alexis.pasichny@gmail.com, http://ssa.ntu-kpi.kiev.ua
(студент ІПСА, голова Наукового товариства студентів та аспірантів КПІ)

ВСТУП

Велике прохання до ледащих, байдужих і балакучих: не марнуйте свій час
на цей великий і нудний текст, який може тільки грубо і цинічно Вас
образити.

Мотивом для написання цієї статті став рік мого перебування на
вищевказаній посаді. За цей час багато чого зроблено -- ми провели
справжню Літню школу (http://ssa.ntu-kpi.kiev.ua/ss), що була
ініційована та зроблена НТСА від самого початку і до кінця, провели
декілька конференцій, разом з КПІ зробили олімпіаду з командного
програмування KPI-OPEN (http://kpi-open.ntu-kpi.kiev.ua) -- в результаті
КПІ має кращі результати у всесвітньому турнірі з формату ACM за всю
історію нашої участі в цьому турнірі. Вже втретє був проведений щорічний
банківський конкурс робіт "Фінансова аналітика та інформаційні
технології" (http://riskmanagement.com.ua), підтримували участь
студентів у різних форумах (таких як Intel Developer Forum - IDF, що
проходив цього тижня в Києві), започаткували Юридичну консультацію,
проводили чемпіонати з Брейн-рингу та Що?Де?Коли? (до речі, випускники
цього року стали переможцями на Європейському фіналі), розпочали
співпрацю з талановитими студентами інших ВНЗ і т.д..

Мені не соромно за роботу НТСА, і я можу довго і предметно говорити про
свою організацію. Не вважаю, що все було ідеально - дивлячись на шлях
позаду виникає багато думок, але набагато більше їх виникає дивлячись
уперед, у майбутнє. І пов'язані вони не стільки з окремою організацією,
але з усією студентською громадою КПІ взагалі.

ТРИ РОЗПОВІДІ

Чим далі я редагував статтю, тим більш вона ставала схожою за структурою
на промову Стіва Джобса у Стенфорді 2005 року
(http://www.uspishnaukraina.com.ua/ru/news/585.html), але думаю це не
зашкодить сприйняттю моїх розповідей. Почнемо з першої.

ПРО ЛЕДАЩИХ.
Не думаю, що комусь це подобається, але таких треба відраховувати. Треба
відмітити, що ситуація стала покращуватися саме завдяки позитивній
політиці адміністрації.

Щоб не мати вигляд студента-дивака, наведу прості аргументи:

1.Для забезпечення процесу отримання знань перш за все потрібне бажання
студента вчитись -- без цього цей процес є скоріш знущанням з нормальної
вищої школи. Більш того, увага, яку викладач міг би приділити студенту,
який хоче навчатися, просто марнується.

2.Ті ледащі, що закінчили наш славетний КПІ, отримали такі ж самісінькі
дипломи, як і ті студенти, що вчились протягом усіх 4-6 років. Розумієте
у чому справа? Дипломи просто знецінюються.

Мало кому з ледащ хочеться визнати собі, оточуючим та решті світу, що
його відраховують саме з причини його особистого ставлення до навчання.
І тому використовуються різні методи, починаючи від липових хвороб, і
закінчуючи упередженим ставленням викладача.

Безумовно не все так просто, як я тут намагаюсь змалювати. Дійсно, іноді
люди мають властивість хворіти (при цьому іноді з самого початку
семестру не відвідувати фізичне виховання). Дійсно, може існувати
гендерна проблема (сам маю досвід, коли усі студентки отримували екзамен
"автоматом", а хлопці здавали повноцінний екзамен, або навпаки).

А де хто взагалі може спитати: "Яке багаття можна запалити мокрими
сірниками?", маючи на увазі якість викладання. Не можу не погодитись, що
проблема дійсно існує -- на цю тему можна написати, як мінімум, таку ж
статтю, але якщо підходити до проблеми конструктивно (тобто з точки зору
її вирішення), пропоную перейти до наступної розповіді.

ПРО БАЙДУЖИХ.
Осьде можна виговорити наболіле. Почну з констатації споконвічного, а
тому навіть трохи банального факту, що менталітет пересічного українця
був і, на жаль, залишається "моя хата скраю, нічого не знаю".

Але КПІшники не повинні бути пересічними!!!

Про який розвиток, про яку конкурентоспроможність, про який, в кінці
кінців, добробут української нації ми весь час говоримо, якщо переважна
більшість студентів кращого (і це без перебільшення, повірте) технічного
ВНЗ країни взагалі нічого не хоче. Їм байдуже, не чіпайте їх. І не
пишіть їм провокаційних, пробуджуючих статей - навіщо йти вперед, коли
можна так класно тупцюватися на місці.

В цій розповіді від моєї уваги не втечуть і ті, що вже отримали освіту,
знайшли роботу, написали дисертацію, живуть у сімейному гуртожитку,
виїхали за кордон тощо. Як тільки особиста проблема вирішена, увага
студентів до проблем своєї спільноти зникає, і це стосується усіх.
Почитайте повідомлення у мережі та оцінить яке співвідношення: а) тих,
що створюють особисту проблему; б) тих, що створюють загальну проблему;
в) тих, що вирішують ці проблеми.

Байдужість у нас є глобальною рисою. "Студенти КПІ настільки запливли
жиром, що вони вже навіть на готовеньке не клюють," -- і автор цього
вислову зовсім не я, а керівник академічних програм в Україні однієї зі
світових IT-компанії. Щоб не бути схожим на талалайку (про них див. в
останній розповіді), наведу приклади.

Десь роки 2 тому, коли проходив відбірний матч Греція -- Україна, ПФЛ
надала можливість студентам київських ВНЗ, безкоштовно потрапити на
кращі місця на стадіоні Олімпійському + отримати український прапор + 5
грн. (щоб підтримати не тільки нашу збірну, але й вітчизняне виробництво
пиріжків). Десь третина факультетів знайшла бажаючих з великими проблемами.

І це я не про нудний навчальний процес, або ще більш нудну наукову
діяльність, а про культовий в нашій країні вид спорту.

Ще один приклад, що ще "теплий". Цього тижня проходив вже згадуваний
мною Intel Developer Forum (http://intel.com/idf)-- форум корпорації
Інтел для розробників, що проходить цього року окрім Києва в
Сан-Франциско (США), Празі (Чехія), Бангалорі (Індія), Тайпеї (Тайвань),
Тель-Авіві (Ізраіль), Сеулі (Корея), Шанхаї (Китай), Сан-Пауло
(Бразилія). Таких заходів в Україні, на які збирається весь бомонд нашої
IT-сфери, можна перелічити по пальцях. По самим грубим оцінкам, взявши
студентів тільки денної форми навчання -- 25.000, від них третину -- тих,
чиї спеціальності мають пряме відношення до IT -- 8.000, з них четверть
тих, що хоч якось сприймають інформацію -- 2.000, та з них відомі 5-10%%,
що хочуть себе розвивати і -- отримуємо прогнозовану цифру 100-200 чоловік.

Але заявки подало лише 11(!!!) чоловік, з яких 2 викладачі. Без коментарів.

Або візьмемо зустрічі студентів з ректором, на які мало хто ходить за
власним бажанням. І зовсім не тому, що наш ректор -- нецікава людина. Ті,
хто мав за щастя з ним обговорювати будь що, можуть підтвердити, що
Михайло Захарович дійсно дуже визначна особистість. Чомусь Президент
України вважає нормальним приїхати і послухати його під час відкриття
філіалу Міжнародного центру даних (17.11.2006), або залучити його до
участі у Круглому столі у липні
(http://uk.wikipedia.org/wiki/Загальнонаціональний_круглий_стіл), що був
стратегічно важливим для вирішення цьогорічної суспільної проблеми року
(як мінімум). До речі, Президента студенти теж не сильно шанують своєю
увагою. Що, навіть беручи до уваги усі свободи у політичних
переконаннях, є простою неввічливістю громадянина до гаранта
Конституції, обраного тими самими громадянами, тобто зневагою до себе.

Як показує стан речей з проектом Music Fest in KPI 2
(http://ssa.ntu-kpi.kiev.ua/mf), або більшість КПІшників перейшли на
поп-музику, або їм просто начхати на долю молодих талантів, які, на
відміну від решти, хоча б чогось в цьому житті хочуть. Саме тому, в
останній час в музиці у нас не з'явилось нового Олега Скрипки, а гурти
зі Львову або Харкову перемагають у рок-змаганнях.

В нашій організації є молодий викладач, який відкрив цього тижня, що
його студентам (жодному!) зовсім не цікаві сучасні та практичні
впровадження його предмету. Питання: як після цього йому просувати
науку, розвиватися, коли він бачить, що нікому - ані його старим, ані
його молодим колегам це не потрібно.

Хтось скаже, що це є цілком нормальне явище -- КПІшники є адекватним
відображенням більшості населення. Але ж це не так -- як я вже казав, наш
ВНЗ залишається елітним технічним ВНЗ України, і щоб вступити до нього
все ж таки треба виділятися з більшості своїми здібностями, талантами і
бажанням розвиватись. Чи я помиляюсь, і вступ до КПІ є всього на всього
найдешевший засіб не залучатися до рядів Збройних Сил України?

Не здивуюсь, якщо в понеділок на зустріч з Юлією Мостовою
(http://zn.kiev.ua), не буде і половини залу. І не тому, що досвід
журналіста та менеджера Дзеркала Тижня, свобода преси (зразкова
студентська газета "Універ" в КНУ - http://univer.univ.kiev.ua до речі
зачинилась на цьому тижні) й активне громадянське суспільство є не
актуальними питаннями, а тому, що "моя хата скраю".

І це є основна проблема, оскільки прямих шляхів для її вирішення,
особисто я не бачу.

Я вже не кажу про проблему креативності, точніше її відсутності.
Креативність складається з трьох Т: таланту, технології та
толерантності. Усі складові були завжди притаманні КПІ, тому думаю, що
робити ставку потрібно саме на це. Але за умови вирішення проблеми
загального ледарювання та байдужості.

Обов'язково знайдуться ті, хто буде казати, що все це не так, або що
вони знають як вирішити ці питання, тому переходимо до третьої і
останньої розповіді.

ПРО БАЛАКУЧИХ
Починаємо з самих мирних балакунів -- вони такі самі байдужі, але ще й
багато говорять. Наприклад в ntu-kpi.students є декілька вельмишановних
осіб, що задавали, чесно кажучи, досить незручні запитання проректору
Г.Б. Варламову щодо вирішення проблем участі студентів та аспірантів у
платних наукових заходах (http://dnvr.ntu-kpi.kiev.ua), а коли отримали
запрошення на IDF, на який вони так хотіли попасти, просто на нього не
з'явились.

Але є і такі, що завдають шкоди студентству в цілому. Навіть в історії
цієї ньюс-конференції були досить жорстокі інформаційні війни. Були вони
в КПІ і за її межами.

На жаль більшість дій тих, хто вважали себе не ледащими та не байдужими,
були деструктивними. Вони привели до сучасного сприйняття студентства
КПІ, наприклад, адміністрацією, як таких, що: а) тільки говорять; б)
завдають шкоду досягненням університету.

Адміністрація дійсно має підґрунтя до поганого відношення, і навіть,
дивно, коли вона співпрацює з тими, хто давно дискредитував себе і
студентську громаду в цілому. Чому? Виходу немає - на відміну від
більшості, в КПІ існують люди, що хочуть зробити цей ВНЗ ще краще, а для
цього їм вкрай потрібна допомога студентів.

В ньюс-конференції ntu-kpi.students, на форумі f.ntu-kpi.kiev.ua, та
будь-де в КПІ скажуть: "Все це ти добре написав, але ж навіщо ЇХ
(ледачих, байдужих і деструктивних) торкатись, ось ми тут обговоримо ці
та багато інших проблем, і знайдемо як їх вирішувати (конструктивно)."
ВОНИ -- це МИ. Або перефразуючи Крилова: "Навіщо нарікати на чиєсь
зображення, коли самому з обличчям не пощастило". Це мабуть остання
проблема. Кожен чекає, що біля нього опиниться якийсь дурень, що буде
робити за нього усю дурну роботу ("Я скажу, а він зробить"). Але поки
українська нація в цілому, та студенти КПІ зокрема, будуть чекати
магічної появи цього дурня біля себе, вони й не помітять, як самі стали
цими дурнями, "банановою" республікою, яку використовують інші.

Я в ніякому разі не говорю про обмеження свободи слова (тим більше, що
робити це в ntu-kpi.students -- це політичне самогубство в КПІ), але
закликаю до розумного використання цього блага, яке в деяких випадках
може стати потужною силою.

ВИСНОВКИ

На жаль, саме з вищенаведених причин, ми маємо можливість спостерігати
кризу в усіх аспектах студентського життя.

Активне громадянське суспільство, на яке зараз усі покладають стільки
надій, вимагає не тільки красивих балачок, але й свідомої участі у житті
суспільства, ефективних та результативних дій кожного члена.
Не вважаю, що в системі КПІ не існує проблем, але звалювати усе на
адміністрацію, як її системоутворювач, буде таким же безглуздям, як і
звалити усе на студентів, як такий же рівноправний системоутворювач.

Не можна змінити систему, не змінюючись самому (як об'єкту цієї
системи). Для того, щоб щось змінити, треба не лише казати: "Так повинно
бути". Потрібно ще й показати, що ти годен цього, що це те, до чого ти
прагнеш. Це доречи була основна причина того, що ми зробили Літню школу.
Нашою метою було показати студентам і викладачам КПІ ЯК повинно бути
насправді.

Мені дуже сумно як керівнику доброї студентської організації визнавати,
що наші проекти потрібні значно меншій кількості студентів ніж це могло
бути. Виходить, що проекти просто не варті зусиль, що витрачається
членами НТСА, для їх проведення. Тому, якщо ситуація не зміниться, а
рештки ентузіазму закінчаться, то або якісний, або кількісний показники
проектів погіршаться.

Хотілось б відмітити, що безумовно в КПІ є талановиті студенти, що
своїми діями підносять цей ВНЗ вище і вище, розвивають себе і КПІ
водночас. Але їх менше, ніж це потрібно для створення
європо-конкурентоспроможного студентства.

Ця стаття є результатом досвіду моєї громадської та навчальної
діяльності, діяльності НТСА в цілому, і є лише моєю особистою точкою
зору, що ні в якому разі не претендує на унікальність. Буду вдячний за
будь-яку критику (але віддам перевагу конструктивній). Метою даної
статті було відмітити погані тенденції, їх небезпеки, та шляхи їх вирішення.

З надією на краще,
Олексій Пасічний.

P.S. (на правах авторської реклами)
Якщо когось все ще цікавить наш проект "Зустрічі з визначними
особистостями", та зустріч з Юлією Володимирівною Мостовою, то будемо
раді бачити усіх в понеділок.
Також залишається опцією мій невеликий звіт про рік роботи Наукового
товариства студентів та аспірантів КПІ до виступу Ю.В. Мостової на 10-20
хвилин, у разі сприйняття його необхідним.

Будь-яке використання матеріалів цієї статті можливе за умови
обов'язкового посилання на цей текст та автора.